ОООООООООЧЕНЬ СРОЧНО ПОЖАЛУЙСТА. ЗАПИШІТЬ ТЕМУ ТЕКСТУ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Якось у Бабушкінський райвідділ міліції Дніпропетровська звернулася
45-річна Валентина Зюзенко, яка працює заступником декана факультету
одного з міських вишів. Згорьована мати повідомила про викрадення її 11-
річного сина. Виявилося, що того дня Андрій пішов до школи, проте додому
не повернувся. А синів мобільний відповів незнайомим чоловічим голосом.
Голос вимагав за життя дитини 4 тисячі євро.
Родина Зюзенків таких коштів “нашкребти” не могла. Чи то викрадач
зглянувся на благання нещасних батьків, чи просто виявився зговірливим,
однак його вдалось умовити на 700 доларів. Вочевидь, злочинець не мав
детально розробленого плану. Але викуп вимагав негайно – за деякий час
батько дитини мав прийти на призначене місце, аби віддати викрадачеві
гроші й забрати дитину.
Працівники міліції порадили батькові хлопчика не поспішати й тягнути
час. Та чоловік був у розпачі: викрадач постійно нагадував про себе
дзвінками з мобільного. Ніякої міліції, казав він, а то… Про те, що ж малося
на увазі під “а то…”, батьки воліли не думати.
Батько сів за кермо машини, на задньому сидінні якої сховався
правоохоронець, і рушив туди, куди наказав злочинець. За кілька хвилин
кіднепер передзвонив знову, наказавши їхати у бік Євпаторійського мосту.
Батько зрозумів, що за ним стежать.
У цей час правоохоронці взялися за звичну справу й досить швидко
встановили причетність до викрадення дитини 28-річного місцевого
лобуряки Руслана Плішивця. Цей дніпропетровський нероба жив за рахунок
пенсії матері-інваліда. Свого часу йому вдалося “закосити” від служби в
армії з діагнозом “виразка”. Проте виразка не завадила провадити веселе,
наснажене цікавими подіями й пригодами життя. Востаннє Руслана було
засуджено до п’яти років позбавлення волі за крадіжки й розбій у грудні 2001
. Але за “гарну поведінку” в’язничний абориген заробив умовно-дострокове
звільнення і вийшов на волю на рік раніше присудженого терміну.
Невдовзі батько Андрія дістався Євпаторійського мосту й знову
зв’язався з викрадачем. Той наказав вийти з машини й показати гроші. Потім
звелів покласти викуп біля купи асфальту. Батько твердо сказав: “Спочатку
хочу побачити сина”. “Роби що кажуть! – озвірів кіднепер. – Спочатку гроші,
а потім забирай свого скиглія!” Батькові нічого не залишалось, як
підкоритися. Він залишив гроші й від’їхав до автозаправки. А там уже
побачив сина – переляканого, але живого й неушкодженого.
У цей час Руслан Плішивець забрав гроші й почвалав у бік приватного
сектора. Та незчувся, коли невідь звідки вирослі кремезні чолов’яги без

зайвих формальностей закрутили йому ручки за нетруджену спину. Чи чув
тоді кіднепер “міранду”, нам невідомо, але, мабуть, одразу зрозумів, що
вляпався в чергову халепу й конфлікт із законом. Кіднеперу пред’явлено
звинувачення у вчиненні захоплення неповнолітнього й вимаганні викупу. А
за це світить від семи до п’ятнадцяти заґратованих років.
Здається, все закінчилося добре. Дитина в безпеці, злочинець за
ґратами. Проте в цій історії залишається кілька нез’ясованих моментів. Якщо
ви, наприклад, думаєте, ніби це викрадення нагадувало нерівний двобій
застигнутої зненацька нещасної дитини і кровожерного нападника, що
супроводжувався відчайдушним вереском одного й погрозами іншого, то
глибоко помиляєтесь. Усе відбулося майже непомітно, навіть таємно, тихо й
буденно.